Повітряна оболонка, що оточує Землю, натискає своєю масою на її поверхню. Тиск, що дорівнює висоті ртутного стовпчика 760 мм при 0 °С на широті 45° над рівнем моря, вважається нормальним. У синоптичній практиці для визначення тиску переважно використовують мілібари (мб), а в Міжнародній системі одиниць (СІ) атмосферний тиск визначають у гектопаскалях (гПа).
1 гПа = 10 Па. Пов'язка = 1 мб (760 мм рт. ст. = 1013 гПа). Відповідні порівняльні величини наведено в табл. 6.
1 гПа = 10 Па. Пов'язка = 1 мб (760 мм рт. ст. = 1013 гПа). Відповідні порівняльні величини наведено в табл. 6.Тиск повітря змінюється залежно від висоти шару повітря, густини і прискорення сили тяжіння, котра своєю чергою змінюється зі зміною географічної широти і висоти над рівнем моря. У разі підйому тиск повітря закономірно зменшується. Лінії, що з'єднують пункти з однаковими значеннями тиску, називаються ізобарами. Карти ізобар за середніми значеннями показують, що розподіл тиску на земній кулі має зональний характер, тобто утворюються зони зниженого і підвищеного тиску. Тиск над материками підвищується взимку й знижується влітку. Коли легкі теплові повітряні маси поступаються місцем холодному важкому повітрю, тиск зростає. Протягом доби тиск може коливатися в межах до 20—30 мб, особливо у помірних широтах, де циклонічна діяльність найактивніша. Взагалі, коливання атмосферного тиску на поверхні Землі протягом доби малі й не перевищують 0,5 — 1 мм, а протягом року — 20—30 мм рт. ст. Добовий рух тиску має два максимуми — о 10-й годині і о 22-й та два мінімуми — о 4-й годині і о 16-й. Річний рух тиску різноманітний. Його амплітуда в середніх широтах більша, ніж у екваторіальних. Над материками річний рух виражений чіткіше, ніж над океаном. Найвищий тиск зареєстровано 1968 р. у Красноярському краї (1083,8 мб), а найнижчий — 1958 р. над Тихим океаном (877,0 мб).
Вплив атмосферного тиску на організм найчастіше проявляється в умовах гірського клімату або під час висотних польотів. Знижений тиск діє не як механічний чинник, а через падіння парціального тиску кисню, що зменшується пропорційно до падіння атмосферного тиску.
В організмі людини, в альвеолярному повітрі, з підйомом на висоту парціальний тиск кисню падає ще швидше. Це спричинює кисневе голодування, тобто гіпоксію. Ось чому люди не можуть існувати вище ніж за 5200 м від землі, як це спостерігається в Перу, де лише аборигени можуть пристосуватися до таких умов. В Індії зустрічаються поселення на висоті 4000 м, а в Кордильєрах (СІЛА) — на висоті 4700 м. Пілоти на висоті 4000—5000 м надягають кисневі прилади. Частота виникнення хвороби залежить від висоти і кліматогеографічних особливостей місцевості, а також від тренованості людей, які перебувають в умовах високогір'я.
Гірська хвороба, на відміну від висотної, розвивається в умовах високогір'я порівняно поступово, і її симптоми проявляються через певний проміжок часу після піднімання.
Розрізняють гостру, підгостру та хронічну форми гірської хвороби. Гостра і підгостра форми розвиваються під час піднімання вгору, а хронічна частіше розвивається в аборигенів гір.
Виникнення і перебіг гострої хвороби залежать не тільки від висоти, а й від кліматогеографічних особливостей місцевості, пори року, тренування людей, їхньої вгодованості, віку тощо. Клінічна картина гірської хвороби характеризується скаргами на задишку, серцебиття, слабкість, втому, сонливість, головний біль, зниження апетиту, метеоризм, нудоту, іноді блювання, з'являються носові кровотечі. Спостерігаються лабільність настрою, неспокійний сон, посилення дихання і пульсу, загальні покриви і слизові оболонки стають ціанотичними. На висоті 5000 м може настати непритомність. Розрізняють легкий, середній і тяжкий ступені прояву всіх типів гірської хвороби.
Слід зазначити, що як варіант перебігу гострої форми гірської хвороби тяжкого ступеня виділяють високогірний гострий набряк легенів. Його виникненню сприяє фізичне навантаження і переохолодження. Характерними ознаками високогірного набряку легенів є різка задишка, або так зване дихання загнаної собаки, що із самого початку супроводжується саднінням у горлі і кашлем із загруднинним болем. Згодом з'являється пінисто-кров'янисте мокротиння. Спостерігається ціаноз, блідість, холодний піт, серцебиття, нудота, м'язовий біль, спрага і сенсорні розлади. Симптоми гострого набряку легенів наростають дуже швидко.
В авіаційній медицині патологічний стан, пов'язаний зі швидким підйомом на висоту, розглядається як особлива форма патології, що називається висотною хворобою і характеризується своєрідною клінічною картиною. Виділяють дві основні форми висотної хвороби — колаптоїдну і непритомну. Перебіг висотної хвороби гострий, спостерігається тяжкий патологічний стан, що проявляється непритомністю. Хвороба розвивається дуже швидко і майже одразу після підйому на висоту. Іноді вона розвивається протягом кількох хвилин або навіть секунд. Людина втрачає критичне ставлення до оточення без скарг на погіршення самопочуття, що визначає особливу небезпеку висотної хвороби.
Профілактика цих патологічних станів полягає в медичному відборі осіб для праці в таких умовах, використанні кисневого обладнання, відповідного одягу і харчування. Для підвищення стійкості організму потрібно тренуватися в умовах барокамери і високогір'я.
Вплив підвищеного тиску в комплексі з іншими чинниками навколишнього середовища спостерігається в практичній діяльності людини гіри кесонних і різноманітних водолазних роботах.