Україна має багату історію розвитку медицини, яка корінням сягає глибокої давнини і віддзеркалює загальну культуру. Сутність медицини в Україні також має специфічні риси, що залежать від соціально-економічних умов, суспільного устрою та розвитку інших галузей науки.
В Україні в сиву давнину, коли ще існували великі поселення, або городища, що укріплювалися земляними валами і ровами, слов'яни займалися риболовлею, землеробством та різними ремеслами, їхня релігія мала обряди і храми. На південних степових землях жили скіфи, котрі, як і південні слов'янські племена, займалися торгівлею з греками. В Україні знайдено залишки скіфського захоронения (середина V ст. до н. е.), серед яких була золота ваза з візерунками медичного характеру. Лікарі того часу передавали емпіричні знання з покоління в покоління. Позитивним оздоровчим явищем було широке використання в народному побуті традиційних лазень для миття тіла. Завдяки розвиткові ремесел та торгівлі відійшов у минуле первіснообщинний лад і виник феодальний, минаючи рабовласницький період.
У IX ст. з'явилася могутня ранньофеодальна держава — Київська Русь. У X—XI ст. Київська Русь була однією з могутніх і культурних держав. Запровадження християнства в X ст. було періодом загального економічного та культурного розвитку Київської Русі. Єдність релігії сприяла об'єднанню князівств, піднесла авторитет Київської Русі серед інших європейських країн, де вже було християнство. Зміцнилися зв'язки Київської Русі з Візантією.
Починалася медицина та гігієна з використання у побуті численних засобів рослинного і тваринного походження, а також містичних речей. Широко застосовували купіль з настоями різних трав. Культові обряди носили гігієнічний характер, зокрема в лазнях. Слов'яни знали основи особистої гігієни. Першою у світі жінкою, що прославилася медичними знаннями, була донька Мстислава Великого і внучка Володимира Мономаха Євпраксія, котра після переїзду до Константинополя взяла ім'я Зоя. Відома книга "Мазі" ("Алімма") Євпраксії-Зої, де висвітлено засади загальної гігієни, гігієни жінки й дитини, гігієни харчування, лікування, відіграла особливу роль у розвитку культури українського народу. Олесь Козуля (1993) так пише про цю книжку: "Трактат складається з п'яти частин, в яких розглядаються загальні питання гігієни, вміщено короткі відомості з мікропедіатрії, дерматології, внутрішніх хвороб. У першій частині, присвяченій загальній гігієні людини, є зародки середньовічного вчення про темпераменти: сангвінічний, холеричний, флегматичний, меланхолічний. Другу частину праці відведено гігієні шлюбу, вагітності і новонародженого, третю — гігієні харчування. Є тут і рецепти дієтичного харчування. Четверта частина — "Зовнішні хвороби" — містить рекомендації щодо натирання мазями при "парші", хворобах зубів, шкіри. У п'ятій частині викладено деякі прийоми масажу при серцевих і шлункових хворобах".
Після хрещення Русі почали використовувати і традиції монастирської медицини Візантії, особливо в Києво-Печерській Лаврі. Переможні походи Олега, Ігоря в X ст. змінилися переговорами й дружніми відносинами Візантії з княгинею Ольгою, князем Святославом та князем Володимиром, що хрестив Русь. Ще до того з придунайських країн на Русь прийшло вчення слов'янських апостолів Кирила (Костянтина) і Мефодія, котрі переклали на слов'янську мову Євангеліє і розробили слов'янську азбуку — кирилицю.
Носіями медичних знань були ченці. Єфрем (Охрім) Переяславський ще Відомою постаттю був священнослужитель Києво-Печерського монастиря Агапіт, який зцілював хворих. У часи Феодосія Печерського при Києво-Печерському монастирі відкрили лікарню.
Виконання обрядів християнського культу сприяло також оволодінню писемністю, шкільними знаннями та перекладом церковних книг. У X ст. переписано з грецької мови "Ізборник Святослава", призначений для сина Ярослава Мудрого Святослава, в якому зауважувалося, що для розпізнання хвороби і успішного її лікування лікареві треба знати умови життя хворого, його спосіб життя, харчування тощо. Тут було вміщено конкретні поради щодо харчування, розпізнавання хвороб та їхнього лікування.
У низці літературних творів XII—XIV ст. також наведено різноманітні поради гігієнічного та лікувального значення. Велику книгозбірню заклав князь Ярослав Мудрий при Святій Софії. У Києво-Печерській Лаврі на той час було багато високоосвічених лікарів-ченців.
Княгиня Анна Всеволодівна заснувала першу в українській історії світську школу, де, окрім інших дисциплін, викладали основи медицини. У містах України, вперше в Європі, воду проводили в споруди по дерев'яних трубах, були зроблені каналізаційні відтоки. Водогін проклали й у Києво-Печерській Лаврі. Вулиці мали дерев'яне покриття. У Львові 1404 р. вже провели воду глиняними трубами. Князь Данило Галицький, засновник Львова, як пише літопис, "іже созда города многі і церкви, постави, і украси...". Пізніше у Львові збудували каналізаційну систему. Головні вулиці були викладені бруківкою, другорядні — мали дерев'яне покриття. Сміття вивозили за межі міста. Існували міські шпиталі, була відома міська лазня.
Період феодалізму характеризувався збройними сутичками між князями за землі й міста. Крім того, країну спустошували своїми нападами кочівники, що значно гальмувало розвиток культури і медицини. Політична відокремленість, відсутність міцної централізованої влади призвели до того, що польським феодалам вдалося захопити галицькі землі, а угорські феодали захопили Закарпатську Русь. З XIV ст. історичні шляхи Київщини, Поділля і Галичини впродовж кількох століть відрізнялися від історії розвитку слов'ян, які заселяли північно-східні землі, і які почали згуртовуватися навколо Москви.
Середньовіччя на Заході і Сході характеризувалося великими епідеміями чуми, віспи, тифу. Чума поклала в могилу 9/10 населення великих міст, не обминула вона й Україну. Т. Г. Шевченко присвятив цілий твір цій трагедії:
Чума з лопатою ходила,
Та гробовища рила, рила,
Та трупом, трупом начиняла
І "со святими" не співала,
Чи городом, чи то селом
Мете собі, як помелом.
Літописці пишуть, що чума поширилася в Україну з півдня через Молдову. Від цієї хвороби люди падали і лежали на дорогах. Вона охопила всю Україну. Козацька рада відокремила заражені курені, але епідемія все-таки ставала масштабнішою і залишала після себе великі жертви. У Львові було декілька епідемій чуми. Місто було дуже засмічене. Очищали його лише в центральній частині, і тому нечистоти на вулицях дуже забруднювали повітря і підземні води. Під час епідемії чуми 1623 р. у Львові загинуло майже 20 тис. чоловік. Вулиці міста були вкриті трупами людей. Призначалися спеціальні люди для захоронення померлих. Суворо контролювали в'їзди у місто, щоб не допускати нікого з місць, де лютувала хвороба. Часто померлих ховали коштом міста, а їхні будинки замуровували. Хто мав змогу, той тікав, залишаючи все майно.
Про проказу у Львові письменник Р. Іваничук писав: "Тривожного літа 1588 р. ...трапилася насправді жахлива подія. Молодий лікар Гануш Альнпек ...виявив у одного міщанина страшну хворобу, якої у Львові ще не було, — проказу. З ліплянок на Калічій горі за містом вигнали жебраків і заснували там колонію для прокажених за європейським зразком. Про стан міста автор пише: "...з вікна тісного помешкання, що загубилось у темному лабіринті халабуд за пишним міським фасадом, видно було тільки брудну яму двору, куди стікали нечистоти з Ринку, а сміттярі завозили ярмарковий послід". Лише 1837 р. було видане розпорядження про очищення Львова.
У боротьбі з епідеміями рекомендувалося не використовувати одяг померлих, влаштовувалися карантини, закривалися частини міст і вулиць. Знищували вогнища захворювання шляхом спалювання будинків і речей. Інколи речі пропускали крізь дим, а металеві вироби обмивали оцтом. Вживали численні заходи для очищення питної води.
Ремісники середньовічних міст об'єднувались у цехи. Цехи цирульників були своєрідною школою медичних кадрів.
Велику роль в історії медицини відіграли братства, метою яких була релігійно-благодійна та освітня діяльність. 1586 р. було засновано Львівське Успенське братство, при ньому — братську школу, сиротинець і шпиталь. Діяльність братство розгорнуло особливо широко завдяки тому, що мало друкарню, яку відкрив Іван Федоров, саме він першим почав видавати книжки. Створене братством видавництво відіграло велику роль у розповсюдженні друкованих книг в Україні, Білорусі та Росії.
Київське братство мало свою школу і шпиталь. У Запорізькій Січі допомогу хворим надавали за правилами та засобами народної медицини тих часів. Козаки мало хворіли, частіше вмирали від ран, отриманих у сутичках із ворогом, або від старості. Французький інженер Гійом Левассер де Боплан писав, що козаки боролися з холодом під час зимових походів завдяки гарячій юшці з пива, заправленій олією і перцем, а від гарячки пили горілку з попелом або рушничним порохом. Відвага козаків дивувала навіть ворогів.
Головним шпиталем козаків був шпиталь у Трахтемирівському монастирі на Дніпрі, нижче від Канева. У монастирських лікарнях під час воєн лікували поранених. У Росії таку лікарню облаштували при Троїцько-Сергіївській Лаврі.
Велику роль в історії української освіти і культури відіграла Острозька академія. Князь Костянтин Острозький почав закладати школу в місті Острозі у своєму замку. Острозька академія існувала у 1577—1624 pp. У ній навчалися гетьман Петро Сагайдачний (Конашевич), Максим Острозький, котрий уславився своєю "Граматикою церковно-слов'янської мови", Іов Княгиницький, ієромонах Кипріян. Це була перша вища школа "вільних наук" в Україні. Острог став великим культурним осередком: у ньому були академія, друкарня, тут переклали Біблію.
Зруйнований численними нападами турків і кримських татар, Київ утратив на деякий час провідну роль у розвитку культури в Україні, і в XV ст. його змінив Львів. У цей час почалася підготовка вчених-лікарів у Краківському університеті в Польщі, а пізніше у Замойській академії біля Львова.
Замойська академія була першою медичною вищою школою на Україні. Її було засновано завдяки графові Яну Замойському в місті Замості 1593 p., а через рік академія дістала права університету і надавала вченим ступені докторів медицини.
Студенти Замойської академії об'єднувалися в польське, литовське, руське та інші земляцтва. Кількість українських студентів була невеликою, однак вони після закінчення навчання відіграли значну роль у поширенні своїх знань серед населення. Деякі з них продовжували навчання в університетах Італії. До таких докторів належали Георгій Дрогобич, Георгій-Франциск Скорина та Пилип Ляшковський. Георгій Скорина дуже дбав про поширення грамоти серед народу. Він переклав і надрукував Псалтир і Біблію. Георгій Котермак (Дрогобич) був першим українським доктором медицини і автором книжки "Прогностичні судження".
Першими організаторами і викладачами медичного факультету Замойської академії стали Ян Урсин та Симон Бирковський, обидва вихідці зі Львова. Ян Урсин здобув звання доктора медицини в Падуанському університеті.
У Замойській академії вчилися Касіян Сакович — пізніше ректор Київської братської школи, Сильвестр Косів — ректор Могилянської колегії та багато інших видатних українських діячів.
На східноукраїнських землях основи медичної освіти викладались у Києво-Могилянській братській академії. 1701 р. Київська колегія отримала статус академії. Це відіграло велику роль у підготовці медичних кадрів. Ректором закладу був видатний діяч Петро Могила. Першим викладачем медичних наук був Опанас Масловський.
Серед українських учених слід назвати Єпіфанія Славинецького. Після закінчення Київської братської школи він навчався за кордоном, а потім працював викладачем у Києво-Могилянській академії. Будучи ченцем, уклав слов'яно-грецький словник.
У Київській академії викладав також колишній професор судової медицини і медичної поліції Петербурзької медико-хірургічної академії Петро Пелехін. Цей курс поглиблював знання основ медицини серед освіченого населення. У статуті академії було вміщено правила шкільної гігієни у віршах.
Оскільки в Україні не було відповідних вищих медичних шкіл, українській молоді доводилося виїздити на навчання до Москви, Петербурга, інших міст. Професорами вищих медичних шкіл у Росії були і українські вчені — Нестор Амбодик-Максимович, Петро Погорецький, Никон Карпинський та багато інших.
1784 р. у Геттінгені захистив дисертацію український лікар І.Л. Данилевський, котрий у своїй праці описує завдання щодо охорони здоров'я населення, медично-санітарні заходи, спрямовані на запобігання захворюванням, наголошує на важливості поширення санітарної освіти серед населення та потребі введення в усіх школах викладання основ збереження здоров'я.
1787 р. в Єлисаветграді відкрито медико-хірургічну школу. Була медична кляса і при Києво-Могилянській академії (1802 — 1817). Пізніше з'явилися колегії в Чернігові, Переяславі та Харкові.
Медичні факультети створювали в університетах Львова (1784), Вільно (1803), Юр'єва (Тарту - 1804), Петербурга (1819), Одеси (1864).
1805 р. нарешті почав діяти університет із медичним факультетом у Харкові. Відкриття цього закладу було великою подією в Україні. Першим деканом факультету став хірург професор Павло Шумлянський, котрий написав працю "Про мінеральні води Полтавської губернії" і був першим професором медицини, який читав лекції українською мовою.
У столиці України Києві засновано перший університет лише 1834 p., а медичний факультет при ньому — 1841 р. Ректором університету став М.О. Максимович.
У Росії першою державною медичною установою був Аптекарський приказ, 1763 p. його перетворено на Медичну колегію. 1707 р. за наказом Петра І в Москві збудовано шпиталь, у школі при ньому готували лікарів. Пізніше медичну справу очолював доктор медицини Павло Кондоїді, який спочатку жив в Україні й ознайомився із системою навчання в Київській академії, колегіях у Чернігові, Харкові, Переяславі. 1755 р. великий енциклопедист і природодослідник Михайло Ломоносов став ініціатором відкриття Московського університету, пізніше — його медичного факультету. Він був автором відомої праці "Про розмноження і збереження російського народу", в якій запропонував широку програму заходів, спрямованих на оздоровлення дітей та охорону здоров'я населення. Одним з перших професорів медичного факультету, який наголошував на важливості для здоров'я дотримування гігієнічних правил, був професор С.Г. Зибелін. Клініцисти професори М.Я. Мудров,Г.А. Захар'їн, С.П. Боткін вважали, що запобігання хворобам є головним завданням практичної медицини. Медичний факультет уперше присудив учений ступінь доктора медицини вихованцеві Київської академії Хомі Борсуку-Мойсеєву, який написав працю "Про вплив повітря, пір року і метеоритів на здоров'я людини".
У зв'язку з епідеміями в Україні, особливо чуми, Петро І видав указ, за яким усі заражені місцевості треба було огородити і проводити інші протиепідемічні заходи. Дуже велику увагу боротьбі з пошестями приділив доктор Данило Самойлович, котрий закінчив Київську академію та Петербурзьку шпитальну школу, а згодом отримав докторський диплом у Лейдені. Працюючи в Україні, він вів боротьбу з епідеміями чуми, що вибухали в різних місцевостях. Заслугою Д. Самойловича було те, що він запропонував профілактичне щеплення проти чуми подібно до варіоляції проти віспи. Його праці сприяли проведенню санітарних заходів у російській армії. Тут розгорнув велику оздоровчу діяльність штаб-лікар Юхим Білопольський, котрий уклав "Правила для медичних чинів". Він закінчив Чернігівську колегію, навчався у Петербурзькій шпитальній школі. За дорученням О.В. Суворова Юхим Білопольський керував організацією заходів, спрямованих на охорону здоров'я солдатів, а під керівництвом Данила Самойловича працював у приморських шпиталях на узбережжі Чорного моря.
Для проведення запобіжних заходів проти чуми було створено Васильківський карантин під Києвом. Його впродовж 20 років очолював Іван Полетика, який після закінчення Лейденського університету став професором. Перший шпиталь для хворих на віспу було засновано в Києві. При ньому робили безплатне щеплення проти цієї хвороби.
Наприкінці XVIII ст. у губерніях було організовано лікарські управи, які взяли на себе функції загальної поліційної адміністрації в галузі охорони здоров'я. У кожному повіті ввели посади повітового лікаря, котрий організовував боротьбу з пошестями та всю медико-санітарну справу. Санітарний стан більшості населення України і всієї Росії був дуже тяжким унаслідок епідемій, неврожаїв і голоду. 1812 р. в Україні був великий спалах чуми, а 1830 р. — тяжка епідемія холери. Населення потерпало від віспи, що було однією з головних причин великої смертності серед дітей старшого віку.
Дуже відомим стало ім'я повітового лікаря А.О. Козачківського, котрий працював у Переяславі. Він був близьким другом і лікарем Т.Г. Шевченка. Український поет С.В. Руданський працював міським лікарем у Ялті. Видатний хірург М.І. Пирогов, який працював у Петербурзькій медико-хірургічній академії, перейшов пізніше на посаду попечителя навчального округу в Одесі, а згодом — у Києві. Саме він писав, що майбутнє належить профілактичній медицині, тобто гігієні.
Головною громадською організацією наприкінці XIX ст., що займалася питанням охорони здоров'я, було Російське товариство охорони народного здоров'я. Воно видавало наукові і популярні гігієнічні журнали. Товариство проводило керівну роботу в галузі водопостачання міст, поліпшення житлових умов населення, у галузі харчування і контролю за якістю харчових продуктів, сприяло поширенню санітарної культури серед населення. Особливо відзначилося в цьому плані Харківське медичне товариство.
Допомога сільському населенню після скасування кріпацтва була зосереджена в земських управах. Для вирішення питань широкого значення скликалися губернські з'їзди земських лікарів. Об'єднувальним центром земських лікарів стала секція громадської медицини Пироговських з'їздів лікарів, які відбувалися кожні два роки. Постанови цих з'їздів виконувало правління Пироговського товариства з постійними комісіями, до яких входили земські лікарі. Земські й сільські лікарі розуміли, що не можна розв'язати проблеми санітарії й оздоровити населення лише лікувальними засобами. Полтавське земство вперше 1867 р. виділило постійну медичну комісію для вирішення питань громадської гігієни. Московське земство очолював відомий санітарний лікар Є.О. Осипов. Санітарними лікарями в цьому земстві працювали М.О. Семашко і П. Соловйов. Капітальні праці з історії земства і міської медицини в Росії написали Б.Б. Веселовський, Д.М. Жбанков, П.І. Куркін, З.Г. Френкель. Санітарна служба в земствах підпорядковувалася губернській санітарній раді з її виконавчим органом, санітарним бюро — під керівництвом губернського санітарного лікаря. Він розробляв медико-статистичні дані про захворюваність і заходи щодо організації протиепідемічних заходів. В Україні відзначилися зразковою працею такі відомі організатори санітарної справи, як лікарі М.І. Тезяков, Е.І. Яковенко, Н.П. Василевський, М.С. Уваров, П.Ф. Кудрявцев, які працювали в Херсонському повіті, і С.М. Ііумнов з Харківського. Останній видав фундаментальні праці з історії земської медицини і санітарної організації в Україні. У Полтавському та Херсонському земствах працював О.В. Корчак-Чепурківський. Серед земських лікарів санітарні лікарі були здебільшого найпередовішими і найпрогресивнішими. Це насамперед І.І. Моллесон, П.П. Белоусов, С.М. Богословський, Д.П. Нікольський, Є.М. Дементьев та інші.
В Одесі одним з провідних діячів земської медицини був М.П. Василевський. Тут також увели посади міських санітарних лікарів, які, крім санітарного нагляду і обстеження осередків епідемічних захворювань, вивчали захворюваність і смертність. Міські санітарні лікарі займалися питаннями гігієни громадських установ, очолювали дільничні санітарні опікунські установи. 1888 р. в Одесі за ініціативи І.І. Мечникова, М.Ф. Гамалеї та Я.Ю. Бардаха створено бактеріологічну станцію, що науково і практично розробляла проблеми сказу, чуми, сибірки, холери, дифтерії, туберкульозу, малярії. Тут проводили також аналізи питної води, харчових продуктів тощо. Професор А.А. Вериго заснував хімічну лабораторію, став активним діячем Одеської санітарної організації. Заслуговує на увагу діяльність санітарних лікарів Херсонського земства П.М. Діатропова і М.П. Василевського, які працювали в Одеській санітарній організації і входили до наукових товариств Одеси. Вони розробляли важливі питання оздоровлення міста і населення. Історії санітарної організації Катеринославського повіту присвятив праці видатний діяч земської санітарії, керівник санітарної організації А.Л. Смідович. 1896 р. було створено Катеринославську повітову санітарну організацію. Керівником санітарного бюро і першим лікарем у повіті був Е.П. Концевич.
В Україні друкували безліч публікацій, присвячених питанням гігієни. Першим був журнал "Современная медицина", що виходив у Києві (1860— 1881). 1889 р. з'явився журнал "Врачебно-санитарная хроника Черниговской губернии". Такі самі видання були в Одесі, Ялті, Сімферополі, Херсоні, Катеринославі, Кишиневі, Чернігові ("Земский врач"). 1894 р. у Харкові вийшов "Журнал медицины и гигиены". 1907 р. у Києві виходить "Врачебно-санитарная хроника Киевской губернии". 1910 p. з'являється "Врачебно-санитарная хроника Волынской губернии", у 1915 р. — "Врачебно-санитарная хроника Миргородского уездного земства".
В університетах, де на медичних факультетах гігієну викладали як медичну поліцію, почали формувати і відкривати перші кафедри гігієни.
Професор Петербурзької медико-хірургічної академії, що діяла з 1798 p., Я.О. Чистович став ініціатором відокремлення викладання медицини від гігієни і створення самостійної кафедри гігієни.
Окремої уваги заслуговує те, що в історії української науки взагалі і медицини зокрема винятково важливу роль відіграло "Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка" (НТШ). Десятки років у надзвичайно несприятливих умовах бездержавної нації і постійної окупації нашої землі різними займанцями НТШ вело свою наукову працю і утверджувало українство на своїх землях. Це єдина українська наукова установа, єдина українська Академія наук XIX ст. Коли 1863 р. у Наддніпрянській Україні було проголошено наказ Валуєва про заборону української мови, у Львові став відроджуватись український рух, почали друкувати саме рідною мовою твори Тараса Шевченка, Миколи Куліша, Марка Вовчка та інших письменників, і Львів, таким чином, привернув до себе увагу. З ініціативи письменника Олександра Кониського та помі-щиці Єлисавети Милорадович-Скоропадської у Львові 1873 р. було засновано "Товариство ім. Т.Г. Шевченка", яке згуртувало найкращі наукові сили з усіх куточків України. 1892 р. "Товариство" перетворено на "Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка". Тоді постала математично-природописно-лікарська секція під керівництвом професора Івана Верхратського. Науково-медичну працю започаткували професор Іван Горбачевський, доктор Євген Озаркевич та ін. За ініціативи доктора Є. Озаркевича 1898 р. відбулося перше засідання Лікарської комісії. З 1912 р. Є. Озаркевич почав видавати у Львові перший україномовний журнал "Здоровлє". Є. Озаркевич був великим пропагандистом гігієнічних знань у Галичині. У списку його публікацій були такі статті, як "Голод і голодові недуги", "Гігієна різних занять", цикл праць з особистої та шкільної гігієни тощо.
Однією з найдавніших гігієнічних кафедр в Україні була кафедра загальної гігієни в Київському медичному інституті.
Ідея створення кафедри належала М. І. Пирогову, який ще 1841 р. зараховує її до десяти провідних кафедр медичного факультету Київського університету. Викладання на кафедрі гігієни почалось у 1871 р. Очолював її тоді професор В.А. Субботін (мал. 7). Розуміючи нагальну потребу видання підручника, він написав "Короткий курс гігієни". В. А. Субботін (1844—1898) був дуже талановитим і гідним представником гігієнічної науки. Присвятив свою діяльність різним галузям гігієни, зокрема комунальній, гігієні харчування, фізіології праці, епідеміології, організації санітарної справи. Вчений блискуче читав лекції, старанно планував практичні заняття, був високоерудованим педагогом. В. А. Субботін брав активну участь в організації санітарного нагляду в Києві, вирішував практичні питання, був активним діячем Товариства охорони здоров'я.Багатогранною діяльністю в галузі гігієни займався О. В. Корчак-Чепурківський (мал. 8), перший приват-доцент, а потім академік, який очолював в Київській медичній академії, згодом медичному інституті, кафедру гігієни. Високоосвічений гігієніст О. В. Корчак-Чепурківський належить до плеяди тих учених, які стали класичним прикладом борців за добробут народу. Народився О. В. Корчак-Чепурківський 1857 р. на Полтавщині, де навчався у повітовій школі та духовній семінарії. Після закінчення медичного факультету Харківського університету він працював земським санітарним лікарем, і вже тоді проявив себе талановитим дослідником. Він опублікував праці про стан лікарської допомоги і народного здоров'я на Херсонщині. О.В. Корчак-Чепурківський був активним членом лікарського товариства ім. М. І. Пирогова. 1896 р. на з'їзді, що відбувся у Києві, його обрали секретарем з'їзду. Він виголосив блискучу доповідь "Про придатність медичних даних про смертність для цілей вивчення епідемій сільського населення Росії". 1898 р. О. В. Корчак-Чепурківський захистив у Київському університеті докторську дисертацію, присвячену епідеміології дифтерії. Цього ж року він став земським санітарним лікарем Києва та був обраний керівником санітарного відділу Київської міської управи. Від 1903 до 1918 р. О.В. Корчак-Чепурківський працював приват-доцентом кафедри гігієни медичного факультету Київського університету, де розгорнув велику педагогічну і наукову діяльність. 1911 р. він побував у Дрездені на Міжнародній санітарно-гігієнічній виставці. Від 1915 до 1917 р. керував медико-санітарною частиною армії Південно-Західного фронту, а 1918 р. очолив медичний факультет Українського народного університету в Києві та брав участь у створенні Київського медичного інституту. 1921 р. О.В. Корчака-Чепурківського обрано першим дійсним членом Академії наук УРСР серед медичних працівників. Він організував і очолив кафедру охорони народного здоров'я. 1927 р. вчений видає книжку "їжа та здоров'я людини". О.В. Корчак-Чепурківський — перший в Україні гігієніст-академік, автор української медичної термінології, української номенклатури хвороб і причин смерті. Він опрацював першу таблицю смертності і тривалості життя населення України. Помер О.В. Корчак-Чепурківський 1947 р. на 91-му році життя.
Кафедрою гігієни в Києві завідували професори В.Д. Орлов, К.Е. Добровольський, В.В. Удовенко, Р.Д. Баштан, П.І. Баранник, Р.Д. Габович, Г.П. Степаненко, а тепер нею керує професор В.Г. Бардов. Професори В.Д. Орлов, П.І. Баранник та Р.Д. Габович — автори підручників з гігієни.
У Харківському університеті кафедру гігієни на медичному факультеті було створено 1873 p., її очолив професор О.І. Якобій (мал. 9) — автор "Курсу громадської гігієни". 1885 р. кафедру гігієни очолив відомий учений Іринарх Скворців (мал. 10). Він написав посібник із загальної і військово-польової гігієни та "Основи гігіології та гігієни". Потім кафедру очолювали професори І.І. Кияніцин, С.В. Коршун, В.А. Углов, З.Д. Горкін, М. Л. Кошкін, В. А. Яковенко, М. П. Воронцов.
Першу кафедру гігієни Петербурзької медико-хірургічної академії очолив професор О.П. Доброславін (1842 — 1889) — мал. 11. Він вивчав методики гігієнічних досліджень у професора М. Петенкофера і сам створив гігієнічну лабораторію для експериментальних досліджень і практичних занять студентів. О.П. Доброславін заснував журнал "Здоров'я", був керівником Товариства охорони народного здоров'я та організатором земської санітарії. Він брав активну участь у боротьбі з епідеміями, зокрема з чумою та висипним тифом. О.П. Доброславін написав перші оригінальні посібники із загальної та військової гігієни.Засновником московської гігієнічної школи став видатний учений і громадський діяч, професор Ф.Ф. Ерісман (мал. 12). Закінчив медичний факультет у Цюріху і, приїхавши до Росії, присвятив своє життя розвитку гігієни. Він провів велике соціально-гігієнічне дослідження умов праці робітників фабрик і заводів Московської губернії. У цій праці чітко простежено залежність стану здоров'я робітників від санітарних умов праці. Ф.Ф. Ерісман визначив гігієнічні норми для оцінки води. Федір Федорович створив першу санітарну станцію, котра пізніше була реорганізована в Науково-дослідний інститут загальної і комунальної гігієни ім. Ф.Ф. Ерісмана. Цей вчений написав фундаментальний підручник "Курс гігієни". Був постійним доповідачем на Пироговських з'їздах із питань громадської гігієни та боротьби з інфекційними хворобами.
В Одесі кафедру гігієни очолював професор Г.В. Хлопін, а після нього — професор М.М. Костямін. 1952 р. кафедру очолив професор А.Ф. Стояновський. З Одеським університетом пов'язані імена таких видатних науковців, як І.І. Мечников, І. М. Сеченов, Л.В. Громашевський, котрий завідував кафедрою соціальної гігієни.
1770 р. Австро-Угорська держава в Галичині розповсюдила головний санітарний статут. На цій землі українські вчені вели велику роботу. Окреме слово треба сказати про Івана Горбачевского. Видатний лікар і біохімік, професор народився на Тернопільщині і закінчив медичний факультет Віденського університету. У Відні разом з Миколою Драгомановим і Олександром Терлецьким очолював товариство "Січ". Він був професором медичної хімії, а відтак ректором чеського Карловського університету в Празі, членом найвищої ради охорони здоров'я, а в 1917—1918 pp. — міністром охорони здоров'я Австро-Угорщини. Іван Горбачевський був одним з організаторів Українського університету в Празі та його ректором. Крім хімії, предметом його зацікавлення були токсикологія та проблеми харчування.
Із Буковини вийшов Ярослав Окуневський, котрий 1844 р. закінчив медичний факультет Віденського університету, здобувши фах судового лікаря. Пізніше він став генералом Австрійського морського флоту. Ярослав Окуневський поряд з лікуванням активно займався профілактикою епідемій та організацією лікарень. Часто вимагав, аби австрійський уряд вжив термінових заходів для запобігання поширенню епідемій у Галичині.
Сергій Подолинський народився на Черкащині, освіту здобував у Києві і Бреслау, працював у Відні, Женеві, на Черкащині. 1880 р. він разом із М. Драгомановим і М. Павликом започаткував у Женеві український журнал "Громада". Він написав першу медичну книжку українською мовою "Життя і здоров'я", яка була видана в Женеві 1879 р. У ній висвітлено питання навколишнього середовища, зокрема умов життя, повітря, води, землі та ін.
Іван Пулюй народився на Тернопільщині, працював у Празькій німецькій політехніці. Він відкрив Х-промені, раніше за Рентгена (1895). Іван Полюй навчався у Відні, де заснував товариство "Січ", яке відігравало важливу роль у житті української молоді.
Напередодні першої світової війни санітарна служба Галичини, яка називалася "Державною службою здоров'я", проводила протиепідемічні заходи. За часів панування Польщі санітарна служба в кожному воєводстві мала санітарних лікарів, а у Львові була ще міська санітарно-протиепідемічна організація, до завдань якої входили евакуація інфекційних хворих, проведення дезінсекції і дезінфекції, контроль за харчовими об'єктами і водопостачанням. Крім того, у Львові був Інститут гігієни, що проводив протиепідемічну роботу.
Велику роль у громадсько-політичному житті Львова у І половині XIX ст. відігравав літературний гурток "Руська трійця", керівниками якого були Маркіян Шашкевич, Іван Вагілевич і Яків Головацький. 1773 р. у Львові за наказом Марії-Терези, котра очолювала Австро-Угорську імперію, засновано Col